Виставка Ігоря Яновича “Траєкторія” в київському арт-центрі Я Галерея

У новій серії, що отримала назву «Траєкторія», художник продовжує працювати з темами простору, часу, зовнішнього-внутрішнього і взаємодії між ними, через більш чітку роботу з формою – у єдиному стилі й обмеженій кольоровій гамі. Назва серії – натяк на продовження того, що вже було, на продовження роздумів, які ведуть художника від проекту до проекту.

…багато людей вважають, що мистецтво стосується розуміння, але це не так.
Мистецтво має справу з переживанням.
Джон Кейдж

Ігор Янович належить до тих художників, які працюють серіями, самодостатніми, виваженими у своїй цілісності проектами, і разом з тим – продовжують роздуми серій попередніх. Тому і «Траєкторія» може бути розглянута поруч з останньою – «Течією» (арт-центр Я Галерея, Київ, 2014). Тоді Янович мінімізував власну творчу активність, акцентуючи увагу на художньому невтручанні в матеріал, давав свободу фарбам-речовинам, надаючи «течії» її метафізичного значення – плину речей. Навпаки, «Траєкторія» є серією, яка зосереджена на роботі з формою, а тому у своєму корені є антропологічною практикою. Однією з робочих назв цієї виставки була «Рефлексії» – слово, що виразно підкреслювало цю людську складову. Та остаточна назва тонша: «Траєкторія», як і «Течія», – теж про рух, проте схоплений в зовсім іншому образі. Й одночасно – це той самий рух.

«Течія» відповідним чином впливала на глядача – як чужа, далека від взаємних почуттів матерія, якою можуть стати покинуті бетонні сходи, розбиті часом, чи потік води, що залишає по собі свідоцтво про власну бурхливість на розмазаному фотознімку. У «Траєкторії» багато складних партій: чорні лінії – товсті і щільні, тонкі та прозірні, що йдуть різними напрямами, збігаючись чи перешкоджаючи одна одній; колір, що працює десь зовсім самостійно, захоплюючи власну частку полотнини, набираючи фактурності і широти, а десь – стикається з чорним, у колаборації і спільному ході, чи навпаки – у протиріччях основної і допоміжної партій; білі лінії, що виключає обидві фарби на шляху зворотної сторони пензля. Навіть там де, нібито, розігрується одна партія – на великій роботі з широкими, розгалуженими мазками – значну роль грає поверхня полотна, точніше – її множинність, триптих, що вміщує один великий жест. Окремими точками уваги стають фрагменти, що утворюють хрест (своєрідне відсилання до Антоні Тапієса – одного з улюблених митців Яновича) чи білу закарлючку, які, натомість, не зчитуються як символи, не тримають на собі змістового навантаження, вписуючись в образ переживання і присутності.

«Безперечно, на художника мають вплив навколишні події, явища суспільного життя…», – каже Янович, але у справі з нефігуративним живописом цей вплив не є явним. Навіть більше того, саме абстрактне мистецтво підсилювало і продовжує тримати у числі актуальних відомий аргумент про «дегуманізацію мистецтва», про його відірваність від людини. Можна пригадати слова Хосе Ортеги-і-Гассета, який звинувачував сучасного митця у тому, що той «прагне сміливо деформувати реальність, зламати її людський аспект, дегуманізувати її». І наразі ми маємо справу з серією, яка ставить цю тезу під питання.

Навесні 2016 року виставка Ігоря Яновича «Траєкторія» відбулася в арт-центрі Я Галерея у Дніпрі.

Sotheby's Auction House

Підписатися на новини мистецтва

Ніякого спаму, тільки цікаві новини російською та українською мовою.