Автор: Наталя Мак
Історія світового артринку на своєму прикладі показала, наскільки змінилася роль мистецтва у світі та окремих країнах, будучи комерціалізованою сферою, але набуваючи все більшої популярності з розвитком медіатехнологій. Сучасний український артринок є частиною світового, проте має особливу національну специфікацію, яка ґрунтується на універсальній моделі артринку. В умовах ринкової економіки, що розвивається останніми століттями, артринок усе більше ускладнювався, доповнювався новими функціями та підпорядковував собі дедалі більше компонентів художньої комунікації. Тому очевидно, що артринок, який виник у результаті зростання попиту й конкуренції серед європейських художників, був причиною розгалуження компонентів художньої комунікації в сучасному мистецтві.
У сучасній Україні, що стала на шлях ринкових відносин, сфера мистецтва подібно до інших зіткнулася з необхідністю існувати в нових економічних та соціальних умовах. Розвиток і інкорпорування технологій нових медіа та PR в артсферу, формування й розвиток повноцінного та дієвого артринку в Україні неможливі без авторитетного досвіду західних країн, які є джерелом бракованого досвіду для нашої держави. Сучасний український артринок є складовою частиною міжнародного, проте його вітчизняна модель через національну специфіку не може розвиватися так само стрімко, хоча принцип його існування ґрунтується на універсальній моделі світового артринку, що має ті самі форми взаємодії та основних суб'єктів.
В умовах наявної та динамічно розвинутої ринкової економіки світовий артринок усе більше ускладнювався і підпорядкував собі велику кількість компонентів художніх комунікацій, ставши на чолі самої структури. Саме той професійний артринок, який виник у Європі як реакція на великий попит і пропозицію, і як наслідок художньої конкуренції, сприяв розгалуженню поняття художніх комунікацій навколо твору мистецтва, що є обґрунтуванням його значущості в сучасному світі. Сьогодні диференціації сучасного артринку сприяє його подальший розвиток, який виражається в появі великої кількості музеїв і галерей сучасного мистецтва, формуванні артіндустрії та можливості віртуального спілкування з аудиторією за допомогою технологій web 1.0 та web 2.0. Таким чином, стрімко зростають ціни на багатьох сучасних художників, які завдяки впровадженню нових медіа в артсферу мають можливість самостійно будувати свою кар'єру, а також збільшується кількість митців і, відповідно, конкуренція. У результаті цих змін на світовому артринку існує велика кількість художників, які змушені боротися за виживання в цих умовах.
Український артринок як повноцінно функціонуюче явище, на думку автора статті, сформований ще неостаточно і наразі перебуває в стані стагнації. І цьому є ціла низка причин:
- А чи є мистецтво? Це питання стосується не лише вітчизняної, а й світової артсфери. На сьогодні мало хто розуміє суть сучасного мистецтва, яке виникло як протест проти вже усталених культурних практик. Це сучасне мистецтво включає не лише нові, «молоді» стилі та течії, але також творчість, створену за допомогою новітніх медійних технологій – медіаарт, наприклад, що містить у собі величезну кількість складових, починаючи нет-артом і закінчуючи промальовуванням спецефектів до художніх або науково-фантастичних фільмів. Нерозуміння сучасного мистецтва українською публікою і є однією з причин стагнації вітчизняного артринку, а відсутність інновацій та сміливих підходів в українському мистецтві почасти є результатом консервативних підходів до мистецтва, заснованих на «старій» школі.
- Художня освіта. В анкетах, що надсилаються художниками на сайт Art News, міститься питання, чи потрібна художня освіта для того, щоб стати митцем. 8 із 10 художників відповіли ствердно. На сьогодні Україна не може похвалитися популяризацією різномедійних мистецьких практик, оскільки найпріоритетнішим для сучасних митців видом мистецтва є живопис. Звісно, через нерозуміння суті сучасного мистецтва з його інноваціями, течіями та конвергенцією в медіаіндустрії живопис на даному етапі є найпопулярнішим і найбільш продаваним видом художньої діяльності. Через розвиток світового артринку можна спостерігати стагнацію українського, в якому домінують старі принципи творчості, що обмежують художню уяву й нівелюють нові ідеї творчості. Українські митці, звикнувши жити виключно живописом, втрачають здатність ідейно мислити, експериментувати і, як наслідок, «творити». У цьому почасти винні академії мистецтв та художні факультети українських вишів із їхнім «доринковим» і «домедійним» педагогічним складом. Викладачі таких навчальних закладів самі є художниками, які спеціалізуються на живописі, і, маючи власні техніки та стилі, вони передають студентам свої особисті уявлення про мистецтво, всіляко перепиняючи спроби студентів самовиражатися за допомогою творчості. У результаті, покоління за поколінням із вищих навчальних закладів випускаються неконкурентоспроможні художники, які в межах різноманітних практик рідко коли можуть запропонувати щось нове, українське світовому артринку. Таким чином, художнє майбутнє України та майбутнє українського артринку цілком залежать від ідейної й творчої переорієнтації сучасних митців на медіа понад живопис. Проте не варто поетизувати українського художника, оскільки він – «косноязичний соціальний паразит і ледацюга, який може лише створити твір, але вкрай рідко спроможний на повноцінне, дохідливе і ясне художнє висловлювання, яке б викликало соціальний і медійний резонанс» (О. Ульянов).
- Відсутність відкритих, публічних інститутів критики. Розглядаючи вітчизняний артринок і становище справ загалом, варто зазначити, що порівняно із західною, в Україні арткритики як такої не спостерігається. В умовах відсутності наукової освіти у сфері сучасного мистецтва та нерозвиненої інституційної інфраструктури можна сказати, що арткритика, так само як і професія, не існує. Це пов'язано почасти з культурною політикою держави, адже в Україні практично немає підтримки художників. Однак журнал ART UKRAINE стверджує, що існує культурна аналітика та артжурналістика, представлена Центром візуальної культури, Центром сучасного мистецтва, «Спільним» та іншими організаціями. Центр візуальної культури, наприклад, орієнтується на західну традицію арткритики. Поточний стан світової арткритики зараз також перебуває під питанням, оскільки завдяки новим медіа та впровадженню в артсферу PR-технологій будь-яке негативне судження про художника чи його твір миттєво може використовуватися галеристом або куратором із рекламною метою. У результаті критичні посилки зникають самі собою. У будь-якому разі, інтерпретація творчості не повинна діставатися виключно критикам чи мистецтвознавцям, оскільки активне існування сучасної артсфери в мережі Інтернет та доступність творів сучасного мистецтва на інтернет-ресурсах передбачає певні модифікації самого інституту арткритики.
- Недостатнє використання технологій нових медіа для просування художників та їхніх творів в умовах українського артринку, а відповідно, недостатній рівень віртуалізації діяльності музеїв, галерей, аукціонів. Середньостатистичний сучасний художник окрім творчої діяльності змушений самостійно створювати свій імідж і пабліситі, використовуючи соціальні мережі та блоги. На сьогодні ми спостерігаємо повну відсутність «віртуальної інфраструктури», створеної за допомогою технологій нових медіа, яка б займалася інкорпоруванням художника якщо не в український, то у світовий артринок. Сучасні українські митці мають акаунти в численних соціальних мережах, на сайтах, блогах, онлайн-галереях, які ніяк не просувають їхню творчість і не сприяють набуттю більшої популярності в межах артринку.
- Держава. З середини XVIII століття, коли монархія та аристократія перестали бути основним джерелом меценатства, художники мали негативні погляди на стосунки між мистецтвом і грошима. Сьогодні ж їх обурює ринкова економіка і те, що предмети мистецтва купуються виходячи не з таланту й заслуг художника на його професійній ниві, а виходячи з того, що мати дорогий оригінал стало вираженням статусу власника. На жаль для митців, варто сказати, що сучасному мистецтву, цій великій і важкій на даний час ніші, просто необхідно звідкись брати гроші. Поки держава не стане єдиним покупцем предметів мистецтва, такими масштабними інвестиціями мають займатися колекціонери, дилери та спекулянти. Художникам нічого не залишається, окрім як змиритися з тим, що вибір певного твору мистецтва зумовлений статусом художника, а його важливість – розміром гаманця чи банківського рахунку покупця. Якщо ринкова економіка не завжди здатна заохочувати заслуги, чи повинна держава спокутати цю провину і субсидіювати художників? Ті, хто коли-небудь вивчав економіку культури, повинні з цим погодитися, тому що в мистецтві переважатимуть екстерналії – вигоди, які отримує громадськість, а не той, хто володіє мистецтвом. Музеї та галереї залучають туристів і за рахунок інвестицій допомагають перетворити міста на культурні центри. Але кому тоді потрібно платити і за що? Економісти та представники громадськості вважають, що субсидії можливі й розумні у двох випадках: коли їх виплачують художникам на початку їхньої діяльності як гранти чи стипендії, і коли митці створюють зрілі твори, як призи та винагороди за паблік-арт. Але багато художників не згодні з такими поглядами і стверджують, що таких випадкових субсидій недостатньо, а гранти мають виплачуватися впродовж усієї їхньої кар'єри, незалежно від їхнього статусу на артринку, а також впевнені, що ринок завжди недооцінюватиме сучасне мистецтво, тому що покупці мають недостатні для його розуміння знання та досвід у цій сфері.
З 2008 року завдяки зусиллям та практикам PinchukArtCentre сучасне мистецтво в Україні набуло статусу престижності – галерейне життя почало «бити ключем», щоб потрапити на виставки, вишиковуються черги, мистецтвом почали цікавитися представники світської еліти держави, які усвідомили, що за допомогою актуального мистецтва можна створити собі певний імідж. Багато хто задається питанням, чи існує артринок в Україні насправді, чи є більше теоретичним, аніж фактичним явищем. Однак він існує у певному статусі непублічності, де угоди купівлі-продажу творів мистецтва відбуваються за зачиненими дверима, «торги» не оголошуються, так само як і ціни, а факти продажів не афішуються. Подібний непублічний статус українського артринку, який окрім усього іншого починає використовувати технології нових медіа, не дозволяє художникам сформувати свою ціну. Це означає, що жоден художник, який веде свою діяльність «по-старому» через коло знайомств, не може вважатися офіційним гравцем на світовому артринку. А це означає, що сучасний український художник, так само як його діяльність і твори, практично нічого не коштує зараз і навряд чи матиме цінність у майбутньому. Усі призначені ціни на картини певного художника – це звичайні, нічого не значущі цифри, не підкріплені ані індексами, ані інституціями. Відповідно, і реальна «ціна» художника має обчислюватися не за однією хорошим продажем, але за загальною кількістю обов'язково задокументованих продажів. Проте такою документацією навряд чи можуть похвалитися багато художників чи їхні галерити. Щоб виправити подібний стан речей, державі необхідно легалізувати український артринок і за допомогою форм нових медіа зробити його публічним явищем.
Сучасний світовий артринок усе більше розширюється, і в боротьбі за покупця художники та галереї все частіше змушені вдаватися до медіа та зв'язків із громадськістю, просуваючи свою популярність і впізнаваність через специфіку цього ринку та його непідпорядкованість традиційним ринковим механізмам. Відмінні риси й індивідуальність продукту, звісно, є дуже важливими показниками, але якщо на артринку не використовуються технології поширення інформації про існування певного твору мистецтва, шанси художника стати відомим і продаваним мінімальні.
Багато дослідників вважають, що ринок сучасного мистецтва через якийсь час занепаде, але є кілька причин, чому цього не станеться: по-перше, світові тенденції економічної кон'юнктури та подальшого розвитку мистецтва є сприятливими; по-друге, кількість заможних колекціонерів на сьогодні в десяток разів більша, ніж у 90-ті роки минулого століття.
На сьогодні артринок повністю демократизований, його закони доволі прості й доступні для розуміння, а умови дійсності, що стрімко змінюються, постійні новаторські пошуки сучасних художників і використання різних медійних стратегій та піар-технологій, що впроваджуються за допомогою нових медіа, відкрили новий етап в умовах успішного розвитку й функціонування сучасного українського артринку.
