Люди займаються мистецтвом від прадавніх часів, часто не маючи належної освіти в матеріалах, техніці чи теорії, проте поняття "художник-самоук" є відносно новим явищем. XIX століття дало нам одні з найдавніших, найулюбленіших прикладів художників-самоуків. Це доба, яка звеличила Анрі Руссо і невдовзі після цього Вінсента Ван Гога. Останній здобув дуже мало формальної підготовки, хоча й мав багаторічний досвід роботи у світі мистецтва.
Втім, у деяких регіонах світу митці, які діють поза будь-якою наперед визначеною системою, розглядаються як більш просунуті, аніж професійні.
Анрі Руссо
Анрі Руссо, який виріс за доби французьких імпресіоністів і постімпресіоністів, не мав формальної підготовки. Він почав малювати серйозно лише 1884 року у віці 40 років. Більшу частину свого дорослого життя чоловік працював клерком, отримавши прізвисько «Le Douanier» (митник) від критиків, які прагнули дискредитувати наївного, некваліфікованого митця. Проте ходять чутки, що нескладний характер роботи Руссо допоміг йому навчитися живопису.
Авангард XX століття визнав цінність Руссо. Наприкінці свого життя він виставлявся поруч із Ван Гогом і Полем Гогеном, Анрі Матіссом та Андре Дереном. Варто зазначити, що сам Пабло Пікассо колекціонував роботи Руссо і згодом заповідав Лувру кілька його картин.
Вінсент Ван Гог
Один із найвпливовіших художників сучасної епохи Вінсент Ван Гог був майже повністю самоуком. Складний, мовчазний характер Ван Гога не передбачав інтересу до школи. Його з юних років навчали мати й гувернантка після того, як спроби живописця здобути освіту поза домом зазнали невдачі. У віці 16 років він влаштувався на роботу помічником артдилера, проте ця робота не дуже подобалася майбутньому художнику, і він її кинув.
Після різних спроб «знайти себе» Ван Гог зневірився, і тоді його брат Тео умовив Вінсента займатися мистецтвом. Зрештою він розробив свій власний стиль, який прославив його творчість.
Фріда Кало
Батько Фріди Кало, німецький фотограф, помітив художній талант своєї доньки, коли вона була маленькою дівчинкою. Чоловік вирішив навчити доньку фотографії, найнявши свого друга-друкаря, щоб той дав їй неофіційні знання в галузі графічного мистецтва. Юна Кало націлювалася на медичну школу. На жаль, як її учнівство, так і освіту було перервано, коли вона стала жертвою майже смертельної автокатастрофи у віці 18 років. Тоді батько подарував дівчині виготовлений на замовлення мольберт із дзеркалом, щоб вона могла спостерігати за собою, що призвело до створення автопортретів та дослідження власної анатомії. Відповідно, у міру розвитку свого стилю Кало все більше тяжіла до особистого вираження. Вона почала поєднувати сучасні формальні прийоми з мексиканськими народними традиціями та своєрідними образами католицької культури, створеними непідготовленими художниками.
Йоко Оно
Батько Йоко Оно був музикантом, тож він зробив усе, щоб донька здобула класичну освіту гри на фортепіано. Після закінчення середньої школи Оно подала заявку на вивчення філософії у престижному приватному університеті Гакушуїн у Токіо. За два роки вона залишила навчання, щоб приєднатися до своєї родини, яка переїхала до Нью-Йорка. Дівчина вступила до коледжу Сари Лоуренс у 1950-х роках, щоб розвивати свій талант у музичній композиції.
Потрапивши на курс експериментальної композиції Джона Кейджа до Нової школи соціальних досліджень, Оно виявила, що її музичної освіти більш ніж достатньо, щоб рекомендувати себе авангардному середовищу, до якого належали композитор-поет Ла Монте Янг, художник-концептуаліст Джордж Брехт та перформансист Аллан Капров.
Це було середовище, у якому Йоко Оно розквітла. Попри відсутність формальної художньої освіти, роботи художниці-самоучки вправно синтезують широкий спектр візуальних компонентів і теоретичних ідей, особливо у перформансах.
Торнтон Дайел
Торнтон Дайел народився 1928 року в сім'ї бідних чорношкірих орендарів-частників в Алабамі. Він не відвідував школу, доки йому не виповнилося 13 років, та й тоді йому було соромно бути учнем другого класу. Великий на свій вік і привчений до важкої фізичної праці, Дайел почав пропускати школу, щоб працювати і заробляти. У дорослому віці він працював на заводі з виробництва залізничних вагонів до його закриття 1981 року, після чого почав займатися мистецтвом.
Ранній досвід ручної праці заклав основу для самоосвіти Дайела в матеріалах і техніках.
«Моє мистецтво — свідчення моєї свободи», — сказав Дайел в інтерв'ю у середині 1990-х років. — «Коли я починаю будь-який твір, я можу взяти все, що хочу, аби створити витвір. Я починаю з тих речей, які найбільше пасують моїй ідеї».
Торнтон Дайел був гострим діагностом системних хвороб, які він бачив в американському суспільстві. Теми расизму та бідності регулярно спливають у його роботах через матеріали та назви, що відсилають до політичних подій, історичних місць і християнського Писання.
