Автор: Дмитро Лобачов
Мабуть, найпоширенішою формою взаємодії з сучасним мистецтвом є його негативна критика. І, вочевидь, на те є свої причини. Взяти хоча б самі твори — надто часто автори створюють свої шедеври в надії "прославити" себе і своє прізвище. Художнику потрібно змусити говорити про себе, і цього він домагається двома шляхами: або через свою творчість (і тоді постає запитання: "А хто це намалював?"), або ж через свою особистість (і виникає запитання: "А що він намалював?"). Але хай там як, головна мета — стати впізнаваним, відомим або просто потрібним. Будь-який митець (нехай він і не зізнається в цьому) прагне бути потрібним; йому важливо не просто визнання, а те, щоб його потребували. Коли мене потребують, тоді я успішний... Власне, все як у житті, от тільки йдеться про мистецтво.
Продовжимо нашу розповідну логіку та відповімо на такі запитання: "Чого потребує сучасне суспільство? Який запит адресує воно творцю?" Очевидно, що за бажанням сексуальності, епатажу, дозволу (або створення) певних проблем криється щось більше, ніж самі ці поняття. Ще Фрейд показав, що бажання не беруться з нізвідки; вони мають свої причини, витоки. Дуже часто, критикуючи притаманну нашому часу поверхневість, палкість до всього ілюзорного, ми залишаємося сліпими щодо істинних причин цього явища.
Причина сучасного "бажання" полягає в тому, що мистецтво стало занадто реально відображати речі, що відбуваються в суспільстві. У всі часи художників і поетів дорікали в крайньому ідеалізмі, відмові від реальності, у відстороненості від неї. Вершина цього явища — XIX століття з його символістами, імпресіоністами, прерафаелітами тощо. Сьогодні ж радше навпаки: творці хочуть бути якомога "ближчими" до реального життя, буквально розчиняючи свою творчість у суспільстві. При цьому ми говоримо навіть не про техніку чи напрями, ми обговорюємо найочевидніші теоретичні речі.
Москва, 1992 рік. "Галерея у Трьохпрудному", твір "Вино і горілка", автори: А. С. Тер-Оганян і В. Касьянов.
"Геніальний твір! Зі стіни стирчить водопровідний кран, у нього, як і належить, дві ручки, для гарячої та холодної води. Над ручками напис — над однією "вино", над іншою — "горілка". І, що найголовніше, — це була правда! Крутиш одну — тече вино, крутиш іншу — тече горілка."
З книги М. Немирова: А. С. Тер-Оганян. Життя, Доля і контемпорарі-арт
Мій тезаурус не повинен зводитися до того, що мистецтво є просто наслідком об'єктивних суспільних і соціальних причин. Але воно суттєво залежить від них і передає певною специфічною мовою, мовою мистецтва, ту духовну ситуацію часу, яку спостерігає. Сучасний майстер, наливаючи відвідувачам вино і горілку з кранів, змагається з реальністю наперегонки. У певному сенсі він навіть обганяє її...
Так, нам є за що ненавидіти сучасне мистецтво. Але чи не ми є його причиною?
...Звернімося до історії. На початку минулого століття австро-чеський архітектор Адольф Лоос пише своє знамените есе «Орнамент і злочин». Суть есе полягає в наступному: орнамент, декорація, "прикрашательство" чого б то не було, навіть якщо йдеться про людину — злочин, бо таким чином воно перекручує її естетичну, пов'язану з етичною позицію. Татуювання, за словами Лооса, роблять або дикуни, або дурні. Ці слова були написані в 1913 році, і сто років потому вони все ще актуальні. Різниця лише в тому, що художник перестав не лише прикрашати свою роботу, він перестав прикрашати світ, у якому живе.
Лондон, 1999 рік. "Виставка премії Тернера", твір "Моє ліжко", авторка: Емін Трейсі.
Інсталяція є прибраним ліжком із постільною білизною на ньому. Білизна зжовкла і зім'ята, частково брудна й зісковзнула на підлогу. Біля ліжка — порожні місткості з-під спиртних напоїв, недопалки, пігулки, презервативи. Робота Трейсі — автобіографічна. Це пам'ять про депресію, яку пережила авторка. У 2014 році її інсталяцію було куплено за 4,5 мільйона доларів, зробивши Трейсі однією з найцінніших художниць, що належали до течії Young British Artists.
Ніужелі ми настільки погано живемо?.. Та ні, ми живемо непогано. Хочемо ми того чи ні, але рівень життя зростає. Навіть у деяких неблагополучних країнах багато хто має інтернет і улюблені серіали. Сьогодні мало хто вмирає від голоду, і навіть шкільна освіта доступна всім. Але все-таки — погано.
Мистецтво вказує нам на це. У нашому житті є жахлива порожнеча та невизначеність. Хвалена сучасність — це вакуум, у якому є лише безлика і всеосяжна тривога. Знаєте, що таке "Чорний квадрат" Малевича? Це — тривога. Знаєте, що таке "Онемент" Ньюмана? Це — тривога. Людині властиво боятися порожнечі, і її треба чимось заповнити. Та й "святе місце порожнім не буває". Кризу завдовжки у все XX століття, здається, подолали, відмовившись від усього, що могло її викликати, наприклад, філософії, ідеології, історії. Здравствуй, постмодерн! Усе, що могло викликати тривогу — заборони, рамки, керівництва — скасували. Майстер вільний творити так, як вважає за потрібне; у нього немає жодних обмежень. Парадокс: сьогодні художник не повинен вміти малювати, а скульптор — ліпити... Як казав Жак Дерріда, "жанр роману помер; скоро помре і повість, і письменнику буде достатньо вести свій коротенький блог, щоб вважатися таким". Можливо, проблема якраз у цьому?
Лондон, Англія. Осінь 1888 року. Джек Різник — Jack the Ripper — вбиває свої перші п'ять жертв. Перший відомий нам маніяк в історії, розповіді та легенди про якого досі мають попит, і чия особистість досі офіційно так і не названа.
Спрінгс, США, штат Нью-Йорк. 1945 рік. Джексон Поллок на прізвисько Джек Розбризкувач — Jack the Dripper — вигадує новий вид живопису, коли на величезні полотна, розстелені прямо на підлозі, розбризкується фарба. Журнал Life за 1949 рік: «Джексон Поллок: Він справді найбільший із нині живих живописців Сполучених Штатів?»
Чому все це відбувається? Чому ми стали боятися чогось більшого, ніж ми самі? Чому в Північному павільйоні Венеційської бієнале 2015 представлені бите скло та вікна, а ізраїльтяни побудували стіну з покришок? Варіантів маса, і любителі пофілософствувати, на кшталт мене чи Славоя Жижека, одразу знайдуть сотні інтерпретацій і пояснень. Але обиватель скаже: "Ого, три тисячі китайських котиків в одній кімнаті? Та це круто!", або: "Хто додумався викласти гору брудної білизни в індо-пакистанському павільйоні? Хах, та ви молодці!", і цим задовольниться. Фраза "оце круто!" поховає мистецтво.
Це відсилає нас до того, з чого ми починали розмову. Але я думаю, що проблема ще глибша — мистецтво не лише лякає своєю "мутацією". Цей термін узагалі втрачає сенс для переважної більшості людей. Звісно, річ не в тому, що всі раптом забудуть, як це вимовляється. Саме ж слово залишиться, але ось що стоятиме за ним? Жак Лакан говорив про те, що будь-яке слово має акустичний образ (те, що позначає) і, власне, сенс — те, що ми під ним розуміємо (те, що позначуване). Мистецтво якте, що позначає, збережеться, а от що воно позначатиме?
Мистецтво — це найвищий ступінь майстерності. Це талант, грані якого відточені до гостроти леза, це момент тріумфу вміння та генія людини. Мистецтвом може бути і мистецтво війни, і акушерство, і фігурне різьблення по дереву, і танці на льду, і вміння гарно говорити, готувати. А. П. Чехов писав про одного свого героя: "Він володів мистецтвом усюди знаходити і відтіняти пошлість, — мистецтвом, яке доступне лише людині з високими вимогами до життя".
Усе це — мистецтво. Але уявимо собі Цицерона, який навмисне заїкатиметься або конвульсивно вищатьме перед натовпом? О так, мистецтво кудись зникне. Але дозвольте, якщо ми беремо пензель, а то й зовсім не пензель, а консервні банки чи крани з водою і вином... Цицерон би подавився. Я надзвичайно песимістичний! Я не бачу жодної можливості для повороту. Те, що ми називаємо мистецтвом, за аналогією з промовами афінських риторів, — байки, анекдоти з корабельним гумором. І я не сперечаюся, що байки Езопа були талановитими. Але вони — виняток. Немає мистецтва, є його забуття, якщо брати сучасні процеси у світі актуального арту.
Яким словом заведено називати сьогодні все: суспільство, культуру, мистецтво, людей? Масовим. Масова культура, масове мистецтво, масова людина.
Лондон, 2010, галерея "Tate Modern". Твір "Насіння соняшнику", автор: Ай Вейвей.
На підлозі виставкової зали розсипано 100 000 000 (!) насінин соняшнику, кожну з яких автор розфарбовував сам. Глядачі ходять по них і думають про насіння, китайську самобутність і сучасність.
Масове мистецтво, виходячи з нашого попереднього висловлювання, — оксиморон. Талант не може належати суспільству, він не може бути проєційованим із нього. Ви помиляєтеся, якщо думаєте, що "масове мистецтво" — це щось, орієнтоване на маси. Ні, це якраз те, що маси орієнтують на вас. Тому початковий запит художника зникає, він стає лише інструментом передачі цих невербальних навколомистецьких послань. Тому й змушений іти на все, щоб його ім'я стало Ім'ям.
Виходить замкнене коло, чи не так? Адже надати щось забуттю легко. А от згадати вже набагато складніше...
