Автор: Наталія Ткачова
У середині 90-х років ХХ століття американські, а згодом і європейські художні інституції почали плавно перебиратися у мережу Інтернет, створюючи вебсайти, які зазвичай містили логотип і короткий текст. Разом із цим дослідники музейної сфери висловлювали різні припущення щодо перспектив розвитку традиційної системи складників мистецької діяльності структур, а також щодо можливості віртуалізації процесів створення і поширення продуктів мистецтва. Розвиток і поширення Інтернету та WWW раз і назавжди поставили під сумнів довговічність і ефективність традиційного поширення сучасного мистецтва. Особливостями всесвітньої павутини, а саме здатністю працювати з оцифрованими відео, аудіо, текстом і зображенням, що розміщуються на різних віддалених серверах, сьогодні користується більшість художніх інституцій у всьому світі. І хоча галереї, музеї та центри сучасного мистецтва продовжують працювати у звичному режимі в реальному житті й мають право формувати думку про мистецтво в суспільстві та культурі держави, до їхньої діяльності також додано сучасні електронні засоби комунікації. У цьому разі Інтернет можна назвати віддзеркаленням реальності, адже вебсайти художніх організацій продовжують розвивати вже наявну систему життя мистецтва, але вже у кіберпросторі. Для організацій, що діють у реальному світі («реальних»), метою їхніх вебсторінок є швидке та легке поширення інформації про свою діяльність, яке б не обмежувало їх фінансово (публікації в тематичних журналах, газетах, новинах). При цьому одним із головних критеріїв буде те, наскільки ця організація впровадилася в Інтернет, чи підтримує вона зв'язки з іншими інституціями мистецтва, чи позиціює себе як ядро або зв'язкова ланка мережі контактів з іншими галереями, центрами, художниками, чи дозволяє відвідувачам сайту брати участь у діяльності за допомогою форумів, мейлінг-листу, чи використовує Інтернет технології, які приваблять художників, критиків і мистецтвознавців до творчого та інформаційного обміну. Як бачимо, відкритість та інтеграція в мережу є важливими складниками будь-якого успішного й ефективного інтернет-проєкту про мистецтво.
Наразі відомі музеї та галереї запускають цілі інтернет-проєкти та платформи. Яскравим прикладом є проєкт Google Art Project, що є онлайн-платформою, завдяки якій користувачі з усього світу, перебуваючи вдома, можуть мати доступ до зображень творів мистецтва різних галерей і музеїв у високій роздільній здатності. Проєкт був запущений у лютому 2011 року з ініціативи найбільшої пошукової системи Google у співпраці з 17 відомими міжнародними музеями, зокрема лондонським Тейт Модерн і нью-йоркським Метрополітен-музеєм. Усього лише зайшовши на сайт проєкту та клікнувши кілька разів мишкою, відвідувачі можуть вирушити у віртуальний тур галереями та творами, вивчити фізичну й контекстуальну інформацію про роботи та зібрати власну віртуальну колекцію. Звісно, ніщо не зрівняється з почуттям володіння оригіналом, а дивитися на відому картину на моніторі чи Retina-дисплеї – зовсім не те, що милуватися нею наживо, але цей проєкт як жоден інший може наблизити будь-кого, хто цікавиться сферою мистецтва, до прекрасного. На цей момент Google Art Project підписав угоди зі 151 музеєм із 40 країн, додавши понад 50 000 творів мистецтва та переклавши платформу 18 мовами.
Також зовсім не дивно, якщо в інтернеті будь-хто з художників за лічені місяці може стати найбільш обговорюваним, попри свою художню діяльність. Наприклад, мало хто знає художника Метро Метеора, який не лише став найпродаванішим у своєму місті, а й перевершив заробітки самого Ван Гога (за 120 маленьких і 40 великих робіт колекціонери віддали приблизно 35 тисяч доларів, що набагато більше, ніж Ван Гог заробив за життя). Також мало хто знає, що цей художник насправді не людина, а… десятирічний скакун, який, ледь оговтавшись від травми коліна та завдяки своїм турботливим господарям, став художником-абстракціоністом. А завдяки всесвітній павутині про Метеора може дізнатися кожен. Про 71-річного Кена Делмара не так часто чули за межами США, але після того, як йому спала на думку ідея малювати портрети знаменитостей на паперових рушниках, і фотографії його робіт облітали тематичні групи всіх соціальних мереж, ціни на ці роботи зросли до 10 000 доларів за одну паперову картинку. Француженка Віві Мак, яка не має художньої освіти, почала малювати звичайними харчовими продуктами, підірвавши Інтернет своєю креативністю. І хоча від її швидкоплинних картин залишаються лише фотографії, епоха розвинених інформаційних технологій дозволяє художниці поділитися своїми творіннями з мільйонами людей по всьому світу завдяки мережі Інтернет.
Але й цим ще не обмежуються воістину масштабні можливості розвитку та підтримання інтересу до мистецтва онлайн. Головний куратор відділу архітектури та дизайну нью-йоркського MoMA запустила експериментальний інтернет-проєкт під назвою «Дизайн і насильство», присвячений дизайнерським проєктам та об'єктам, пов'язаним з насильством. Велика частина представлених на спеціальному сайті робіт, які супроводжуються коротким есе та запитанням до читачів, була створена у переломному 2001 році, що ознаменував початок і зростання значення кібервійн. Галерея Чарльза Саатчі, відомого британського колекционера, запустила серію віртуальних виставок із символічною назвою «World Wide Wall», на яких 6 кураторів оберуть по 10 робіт у 10 талановитих молодих художників і створять виставку-продаж цих картин. Van Gogh Museum в Амстердамі випустив 3D-репродукції найкращих робіт художника, які є творами наступного покоління, оскільки виконані у третьому вимірі. Аукціонний дім Christie’s організував онлайн-торги, на яких можна було придбати не лише твори японських художників, а й вироби з дерева та кераміки, принти і літографії. В Інтернеті з'явився новий вебсайт Larry’s List, присвячений колекціонерам, у базі якого є детальна інформація про понад 3000 осіб (не лише контакти, а й відомості про твори, придбані ними за останні роки). Будь-який художник тепер може зв'язатися з колекционерами напряму, без посередників, і запропонувати їм купити свої роботи за встановленою ними ж (художниками) ціною. Музейні працівники та куратори виставок теж отримують користь із медіатизації сучасного мистецтва, адже і для них було запущено новий сервіс Vastari, який дозволяє їм зв'язатися з приватними колекціонерами і таким чином полегшити процедуру музейної позики для майбутньої експозиції в музеї чи галереї. Крім того, відомі російські та українські інституції проводять різноманітні фестивалі медіаарту, на яких можна побачити медіамистецтво: перформанси та інсталяції.
Досить довго сфера мистецтва в нашій країні не сприймалася як комерційно вигідна і була виключно духовною та культурною цінністю народу. Предмети мистецтва були самоцінними, просвічували суспільство та збагачували культурну спадщину; художні твори не становили економічної цінності, а фінансова підтримка сфери культури відбувалася за кошт меценатів, благодійних фондів, а також бюджетних коштів держави. Проте ХХІ століття стало новою сходинкою розвитку ринку мистецтва. Завдяки глобалізації виникли такі напрями основ людської діяльності, як віртуалізація, інформатизація та медіатизація, а також змінилися міжособистісні комунікації. Чверть століття тому, розробляючи теорію постіндустріального суспільства, Д. Белл говорив не лише про зміну світогляду, способу життя, соціальних засад, а й про модернізацію культури. Тема віртуального мистецтва є цікавою для обговорення, адже в цей термін вкладають різноманітний зміст. Наприклад, твори, що існують лише в електронній формі й не мають матеріальних аналогів. Існує запитання: чи має віртуальне мистецтво всі шанси стати новим напрямом? Адже кожен вид мистецтва проходить період від виникнення до визнання самостійним напрямом чи видом. Найпрекрасніший приклад цього — такий вид мистецтва, як перформанс, який нині стає дедалі популярнішим. У 1970-х роках невідома дівчина виконувала перформанси та створювала масштабні інсталяції, які засуджувалися суспільством і не вважалися видом мистецтва: перемивала купу закривавлених кісток на згадку про жертв війни в Югославії, дозволяла глядачам її інсталяції заподіювати їй фізичний біль, розклавши на столі перед ними близько 70 предметів, серед яких були ніж, ножиці та пістолет із одним патроном, вдихала вуглекислий газ доти, доки не втратила свідомість, досліджуючи здатність людини поглинати життя іншої особи. Зараз, через 40 років непризнане творчості, ця дівчина — відома художниця-перформансистка, 67-річна Марина Абрамович, яка відкрила свій інститут перформансу, проводить різноманітні заходи та масштабні виставки, а також є досить затребуваною як художник, бо перформанс став одним із видів сучасного мистецтва.
Про віртуальне мистецтво цікаво сказав Роберт Адріан: «Поняття NetArt на відміну від історико-мистецтвознавчих конструкцій, відомих як «ізми», має важливіше значення, ніж це може здатися на перший погляд, тому що це мистецтво ставить під сумнів концепцію створення твору мистецтва як індивідуальної діяльності». Тут ми говоримо про інноваційність та стрімкість цього явища, а також про те, що цей феномен існує у віртуальному просторі й створюється за допомогою інтернет-технологій: JavaScript, HTML та ін. Крім того, такий бурхливий розвиток мистецтва в мережі також зробив актуальною проблему контексту сучасного мистецтва, яких є два: відкритий і такий, що швидко змінюється, та закритий ієрархічний з усіма численними інституціями. Перші мережеві художні проєкти мали перший контекст – були створені й поширені арт-інституціями, їхніми авторами були люди, які мали досвід створення таких проєктів або художню освіту. Проте останнім часом завдяки критикам і кураторам мистецтво стає частиною інституційованого арт-світу та артринку, оскільки віртуальні артпроєкти беруть участь у численних фестивалях і бієнале сучасного мистецтва.
Роль сучасного мистецтва в розвитку сучасного суспільства просто неоціненна, адже через свою інтернаціональність об'єкти мистецтва не потребують перекладу іншою мовою, а саме мистецтво в мережі стає так званою артідεологією, концепцією без кордонів. Нині ми можемо спостерігати розквіт експериментів і велику кількість різноманітних течій у західному мистецтві, оскільки сама сфера мистецтва переживає переломний момент. Це час сміливих експериментів і дискусій. Соціальні зміни докорінно змінюють становище мистецтва в суспільстві, адже художник малює чи створює вираження світу, в якому він живе, і іноді публіка просто не встигає за швидкістю розвитку цієї сфери. Зрештою, усі ці фактори призвели до повного руйнування художньої форми та виникнення нових напрямів / течій / видів і технічних особливостей: чогось або неймовірно впорядкованого, або абсолютно безформного і хаотичного, тобто того, що ми спостерігаємо при застосуванні ЕОМ у різних галузях мистецтва. У першому випадку на основі аналізу кольорів, зорових форм, архітектурних елементів, символів і знаків створюються впорядковані набори елементів, які аналізуються та розподіляються на відправника і одержувача повідомлення. Далі всі отримані елементи комбінуються і, дотримуючись певних правил художньої побудови, набувають форм. Проникнення машинних процесів не лише у сфери діяльності суспільства, а й у наше мислення можна вважати переворотом світогляду, який можна порівняти з гегелівським переходом кількості в якість. Як казав Поль Валлері: «Наша цивілізація уподібнюється — або, у всякому разі, має тенденцію уподібнитись — машині. Ця машина не терпить, щоб її царство було не загальним, щоб десь існували індивідууми, для яких вона нічого не означає, які перебувають поза її сферою. Точність — найважливіша її якість — не терпить соціальної невизначеності, не терпить дивацтв. Вона не може змиритися з існуванням людей, роль і умови життя яких не визначені чітко і ясно. Вона намагається позбутися людей, чия роль для неї незрозуміла, намагається по-своєму переформувати інших людей, не цікавлячись ні минулим, ні навіть майбутнім людського роду». І тут постає важливе питання – чи замінить машина художника? Чи з'явиться така машина, яка може зайняти місце живописця? Чи поступиться людина своїм місцем машині, чи доведеться їй впустити їх у своє життя, вивчаючи їхню мову та використовуючи у своїх інтересах, творчості? Принаймні вже існують передумови. Наприклад, дансько-ісландський художник Олафур Еліассон створив машину «Connecting Cross Country With A Line», здатну документувати подорож, малюючи круглі чорно-білі абстракції. Чорна куля, попередньо вмочена в чорнило, починає «танцювати» по білому полотну, встановленому у вагоні поїзда, і відзначає найменші коливання під час руху. Робота машини починається тоді, коли починається рух поїзда. У такий спосіб художник відтворює топографію місцевості, якою «їздить» його винахід. А медіахудожник із Чикаго Гарві Мун, задавшись питанням «Хто ж із нас художник?», створив машину під назвою «Drawing Machine», що є механічною рукою, яка самостійно малює.
Виходячи з вищесказаного, можна зробити висновок, що головна проблема мистецтва полягає в тому, що воно стає різновидом практичної діяльності людини і втрачає свій первісний соціальний статус, адже від звичного нам уявлення про нього мало що залишається.
