За період неоголошеної війни в країні сталася велика кількість соціальних потрясінь — починаючи від зміни суспільних норм до трансформації колективного мислення. Радикалізація політичного життя, рух у бік диктату конформізму породжує конфликт між різноманіттям індивідуальностей та національною свідомістю, межі якої визначилися антиросійськими архетипами.
Нові цінності проявилися у відродженні мілітаристських настроїв, спровокованих необхідністю вести виснажливу боротьбу з противником. Свідомість, сформована у воєнний період, відкидає суспільство на попередні етапи розвитку й неминуче спотворює майбутнє та теперішнє, яке пояснюється через досвід травматичного минулого. Подібні метаморфози навряд чи мають щось спільне із західним вектором розвитку, обраним Україною. Адже саме почуття гідності та відчуття свободи, які завжди були індивідуальними для кожного народу, стали основоположними для країн європейської спільноти, що навчилася відпускати завойовані території в ім'я свободи і демократії. Але ідеї лібералізму у світовому контексті виявилися нежиттєздатними. На наших очах стався запуск гуманістичного проєкту: криза раціоналізму, ганебні війни, що ведуться наддержавами на підконтрольних їм територіях, терористи, які демонстративно відрізають голови громадян першого світу.
Ніхто так і не зміг визначити закони, за якими розвивається людство. Коли немає впевненості у завтрашньому дні, суспільство звертається до містичного, ірраціонального досвіду. Відсилання до національного як до єдиного шляху розвитку, до війни як форми захисту державних інтересів створює умови для пробудження Героя (персонажа, універсального символу), сконструйованого в умовах воєнної реальності, де сенс речей до межі простий: тут наші, там вороги. І одразу очевидно, хто герой, а хто ні. І цей герой — солдат, який повернеться в труні за інтереси своєї держави. У прояві патріотизму і бажанні захистити історичні кордони він отримує сумнівне право вбивати іншого, виконуючи обов'язок. А втім, у національному герої, як у фокусі, збирається те найкраще і найцінніше, до чого спрямоване суспільство, що його породило. «Героїзм потрібен для важких часів», — пише представник «втраченого покоління» Е. М. Ремарк у «Трьох товаришах». І якщо на війні зрозуміло, за що боротися, то за що виборювати решті? Хіба тільки за подолання варварської дикості в собі — питання, на яке ще треба знайти відповідь.
Експозиція проєкту побудована за допомогою творів художників, які працюють у різних напрямках: від футуризму Наталії Гончарової до радикального акціонізму Олександра Бренера. Об'єднані зверненням до проблеми кризи гуманістичного проєкту ліберального суспільства, вони ставлять більше запитань, ніж дають відповідей. Залишаючи образи сучасних героїв у минулому — у міфологічних сценах Стародавнього Риму та братських могилах часів Другої світової війни — оголюється суть героїчного. Виникає образ беззахисного солдата, життя якого принесене в жертву абстрактній ідеї, подвиг якого буде завтра скасований, а його історія стане незручною і обтяжливою. Аналізуючи наслідки зіткнення з воєнною реальністю, у проєкті відображено ситуацію, в якій немає переможця. В екстатичному танку смерті беруть участь усі.
Андрій Сигунцов
Відкриття виставки відбудеться 28 травня о 19:00 у просторі G13, Балтійський провулок, 23.
Учасники: Олександр Бренер, Тетяна Гончарова, Андрій Сигунцов, Андрій Чепурко.
Олександр Бренер (1957) — художник, один із лідерів московського акціонізму, письменник.
Наталія Гончарова (1881–1962) — художниця-авангардистка. Внесла значний внесок у розвиток авангардного мистецтва.
Андрій Чепурко (1983) — художник, працює в жанрі інсталяції, акціонізму. Живе і працює в Києві.
Андрій Сигунцов (1992) — художник. Автор перформансів, акцій. Учасник виставок сучасного мистецтва.
«Вони гинуть, а я залишаюся жити» — виставка в G13
