Автор: Наталія Ткачова
Соціальна суть мистецтва полягає в тому, що його художній розвиток зумовлений природним історичним процесом його розвитку та виявляє закономірності, пов'язані з певними періодами становлення культури людства. Мистецтво виникло як результат естетичних потреб людини, які з'явилися внаслідок її практичної діяльності. Початок мистецтва вчені відносять до епохи палеоліту, яка являла собою нанесені людською рукою «знаки», як вважають дослідники, імітовані «рани», на стінах і каменях. Це було магічною реалією, спробою випередження, коли давні малюнки передували нанесенню ран тваринам у процесі полювання. І досі збереглися первинні переконання в тому, що зображеннями та конкретними діями можна вплинути на стан реального об'єкта. Спочатку мистецтво було сходинкою у відокремленні людини від природи та способом її гуманізації, проте місце мистецтва в духовній культурі, системі виробництва та відносинах з іншими сферами й складовими залишається проблемою. У різні епохи мистецтво – це показник культури та розвиненості людей, невіддільний від змін суспільства та ідеологій.
Арістотель пов'язує походження мистецтва з людиною, вважаючи, що його природа має божественний характер, і що мистецтво – це наслідок здібності, дарованої згори. Давньогрецький учений і філософ першим дійшов висновку, що твори мистецтва є оригінальними, досконалими та неповторними, а мистецтво дорівнює творінню, а в пізніших європейських традиціях мистецтво було частиною пізнання.
Одна із закономірностей розвитку мистецтва пов'язана з поділом праці на фізичну та розумову. Вважалося, що люди отримали можливість присвятити вільний час, що з'явився, удосконаленню своїх художніх та естетичних навичок, і саме звідси походить поділ мистецтва на фольклорне та професійне, що поклало початок розвитку цілої системи мистецтва, виникненню форм, видів і течій. Як стверджував К. Маркс, на початкових етапах розвитку суспільства праця передбачала наявність естетичного компонента. Поки фізична праця мала лише ремісничий характер, творчість стимулювала розвиток особистості, у класовому суспільстві вона вважалася долею і не мала цінності у суспільній свідомості. У процесі поділу праці творчий компонент повністю виключався, а працівник був звичайним «придатком машини». Праця і мистецтво були розведені на різні полюси за капіталізму, протипоставлені, і мистецтво відтоді вважалося чимось винятковим. Крім того, мистецтво тісно пов'язане із соціально-економічними умовами життя суспільства та духовністю.
Сучасне мистецтво у світовій практиці носить назву «contemporary», що в перекладі з англійської мови означає «актуальне». Ця актуальність сучасного мистецтва втілюється в дусі того, що відбувається «тут і зараз», володіючи експресивним, потужним інноваційним потенціалом і нетрадиційними стандартами. Трансформація традиційних цінностей, сприйняття світу та менталітету суспільства призвела до зміни засобів художнього вираження, викликаючи потребу в новому розгляді та оцінюванні феномену сучасного мистецтва та його творів, чиє значення в контексті парадигми актуального мистецтва втілюється в «переживанні» автором певної ситуації теперішньої соціокультурної реальності. «Мистецтво може розглядатися не стільки як квінтесенція духовно-культурного досвіду, а й як одна з форм (конкретно-художня) загальної соціальної практики, що дозволяє репрезентувати реальні умови життєдіяльності індивідів в уявних образах і символічних відносинах» ("Художні практики ХХ століття як школа толерантності", Галєєва Т.О., Пруднікова А.Ю.).
Нині досі незрозуміло, що можна називати твором мистецтва, а також не можна чітко окреслити межі жанрів і напрямів у мистецтві 20–21 століть. Ця обставина є підтвердженням актуальності філософського дослідження сучасного мистецтва як невіддільної та знакової складової художнього простору вищезгаданого часового відрізка. Останнім часом відзначається наростання як глядацького, так і дослідницького інтересу до проблем і тенденцій сучасного мистецтва – активно організовуються форуми, фестивалі, біеннале, виставки та артпроєкти, видається експертна література, яка досліджує та аналізує сучасні художні тенденції.
У кожний історичний період можна спостерігати переважання одного виду мистецтва над іншим, наприклад, у мистецтві 20 століття відбувся розвиток художньої творчості, який втілився в безлічі напрямів і течій. А інтерес публіки до нового мистецтва викликав у художників прагнення пуститися на експериментальні пошуки нових ідей, засобів художнього вираження та матеріалів для створення нових творів.
Історія сучасного мистецтва показує, що з початку 20 століття тема людини стала менш значущою, а антропологізм поступився почесним місцем концептуальному, абстрактному. Х. Ортега-і-Гассет у 20-ті роки 20 століття визначив характерну рису нової, сучасної творчості: «… Я виявляю тенденцію до дегуманізації мистецтва… У новій картині… художник не помиляється і не випадково відхиляється від «натури», від життєво-людського, від подібності до нього, − відхилення вказують, що він обрав шлях, протилежний тому, який призводить до «гуманізованого» об'єкта. Далекий від того, щоб усією мірою наближатися до реальності, художник наважується піти проти неї. Він ставить за мету зухвало деформувати реальність, розбити її людський аспект, дегуманізувати її». Безпредметність як принцип живопису прибрала людське начало, і «людина» перестала мати пріоритетний статус для художників початку 20 століття. Форму наповнили твори експресіонізму, дадаїзму, супрематизму та інших напрямів мистецтва цього часового періоду («Чорний квадрат» Малевича). У багатьох течіях, що швидко розвиваються і змінюють одна одну, сам предмет мистецтва зникає, таким чином, будь-яка річ, до якої торкнувся художник або поставив на ній мазок, стає чудовим твором (стілець, цегла, телефонна будка). Трохи пізніше і гепенінг, тобто дія сама по собі, стає предметом мистецтва. Як бачимо, об'єктом мистецтва стала звичайна річ, і саме мистецтво перестало ототожнюватися з людиною.
